Іван АБАРОВСЬКИЙ, Ольга ДАНИЛЕНКО

ЛУКА ДАНИЛЕНКО

Є дати, які навічно вкарбувалися на скрижалях рідної землі. І немає в світі такої сили, аби стерла їх чи відлила натомість інші. Є на світі імена людей, які десятками літ, століттями золотими злитками відбиваються у людській пам`яті. І найбільшому мудрецю ще не вдалося скуйовдити її, умертвити. Пам`ять вічна.

Коли із товщі літ в людській пам`яті просвічуються імена, дати, мимоволі зупиняєшся і запитуєш: «Хто вони, ці люди, і який слід залишили на землі?».

Мабуть, не випадково доля подарувала нам зустріч з цікавою неординарною людиною, яка в черговий раз приїжджає на святу батьківську землю в село Віхове, щоб поклонитися їй і за себе, і за батька, Луку Мокійовича Даниленка, кадрового офіцера, артилериста, життя котрого обірвалося в 33 роки в сталінських катівнях в далекому травні 1938-го.

Нинішня осінь для Юрія Лукича Даниленка особлива, ювілейна: батьку б виповнилося 100, батьку, котрого він не знає і ніколи не бачив. Його образ уявляє лише з розповідей матусі та ще дядьків Давида і Харитона. Одне тільки твердо знає: батько загинув за правду. Він був першим із земляків, хто виступив із протестом проти знищення своїх земляків-селян в 1932 році. Виступив відкрито, сміливо проти неправди, жорстокості і лицемірства. А тому був зметений кривавою хвилею великого терору.

В сім`ї Мокія та Анастасії Даниленків Лука був третьою і останньою дитиною. Харитон і Давид були в батьків старшими. За соціальним походженням сім`я належала до селян-бідняків. Та хоч як скрутно не було і з грошима, і з одягом, батьки дали хлопцям початкову освіту. Перед революційними подіями 1917 року закінчив 2 класи Пушкарської сільської школи і Лука.

В 1926 році пішов служити в лави Робітничо-Селянської Червоної Армії. Служба в ті роки була почесною. Стрункий, міцної статури, Лука твердо заявив, що стане офіцером. Ніхто на те не заперечував, навіть дехто заздрив з його ровесників, бо свої бідування в селі відчував кожен.

Лука готував себе до армійського життя. Мрія збулася. Він поступив до Ленінградської військової школи артилеристів, що готувала командний склад для армії. Саме він, Лука Даниленко, найперший отримав відзнаку «Відмінний артилерист». Під час навчання стає кандидатом, а згодом і членом ВКП(б). Тут знайшов своє кохання. Устина Прокопівна стала його і дружиною, і кращим та надійним другом життя.

Влітку 1932 року молодий офіцер після успішного завершення курсу навчання, отримавши звання лейтенанта, перед направленням у військову частину одержує короткострокову відпустку на маленьку батьківщину. Яка ж то радість - побути знову у рідному краю! Скільки ж там не був!

 

БЕЗПІДСТАВНО ЗВИНУВАЧЕНИЙ

До батьківського порога Лука Даниленко повертався з молодою дружиною Устиною, котрій щойно виповнилося 20. Її дитинство і юність минули в Білорусії на Вітебщині. Та Лука був певний, що його батьківщина сподобається коханій, а його родина стане і її родиною. 

А ось і рідне село. Тільки що це не чути людського гомону, дитячого щебету? Замість того зажурливі обличчя перехожих, їх сумні сполохані погляди. Коли дійшли до рідного обійстя і зустрілися з братом Давидом, запитав: «Що це?» І той повідав йому, що змін невеселих відбулося тут чимало.

Боявся брат про те в листі писати, страшно й розповідати. У Вакулках та сусідніх Луках два роки тому створили колгосп «Червоний Жовтень». Довго розповідав він про «добровільний» вступ у нього земляків, про місцевих «куркулів». Його, Давида Мокійовича, обрали першим головою, бо вважався письменним на той час. Та вже встигли рік тому і переобрати. Не пішов, як кажуть, по двору. Але постільки Давид Даниленко був одним з небагатьох письменних, то залишили членом Пушкарської сільради. Моторошно було Луці від того, про що повідав Давид. Як же справді тяжко жилося селянам.

1932 рік був надзвичайнісіньким. Земля, мозолями оброблена, потом полита, слізьми скроплена, віддячила селянинові врожаями і зернових, і технічних культур. Та пізніше хлібозаготівля перетворилася в справжню війну проти селян. По селах з`являлися уповноважені з району, метою яких було - викачати із села продукти харчування.

В с.Віхове в селян були повимітані всі насіннєві, фуражні та продовольчі фонди. Крім хліба, вивозилася картопля, насіння, м`ясо, птиця. Люди вимирали цілими сім`ями, кутками. Голодну смерть сприймали, як порятунок від мук. В селі можна було побачити опухлих, збожеволілих, конаючих. Доходило до найстрашнішого - до людожерства.

Хіба міг це спокійно сприймати офіцер Червоної Армії? А тут на поріг і сам уповноважений з району по заготівлі хліба. Це вже в котрий раз по хатах «вимітають» хліб. Давид же, як член сільради, повинен був вести «щупаря» туди, де ще в селян залишився хліб. Але той сперечався і відкрито сказав, що по хатах не піде. Ось тоді і втрутився в суперечку Лука Даниленко. Він витягнув наган і наказав: «Геть з цього села!». 27-річний офіцер сміливо виступив проти вказівок Компартії, членом якої він був.

Про ці події повідав своєму рідному племіннику, Юрію Лукичу, через 60 років від тих подій Давид Мокійович Даниленко. І це лиш тоді, коли прочитав статтю в «Сільських вістях» про створення в столиці уже незалежної України «Меморіалу голодомору». 

Вислухав ту сповідь Юрій Даниленко і ще з більшою наполегливістю почав оббивати різні державні установи, архіви, сховища, аби повернути правду про батька, передати хижацьку суть тодішньої сталінської влади. Невдовзі з`явилася його публікація в травневому номері журналу «Україна» за 1993 рік. 

Про дальші події з молодим офіцером читаємо в часописі з розповіді його сина Юрія Лукича: «Пригнічений, поїхав батько в літні військові табори, а пізніше до місця своєї служби... І ось - перший документ зі справи Л.М.Даниленка: «Виписка з протоколу № 4 засідання полкового бюро ВКП(б) 31 артполку від 4 лютого 1933 року. 

Слухали: конфліктну справу Даниленка Л.М. Суть: «...був у районі на сільгоспзаготівлі, бачив, як колгоспники голодують, живуть, хліба їм не дають...».

Постановили: «...з лав ВКП(б) виключити».

Намагаюся збагнути сенс цього документу. Чому слухали «конфліктну» справу? З ким батько конфліктував? З державою? З державою конфліктувати не можна. От тобі і... з лав ВКП(б) - виключити. І ще. Навіть з цього документа видно, що батько приховав від слідства розповідь рідного брата. Сказав, ніби-то бачив голодомор і чув про нього в районі на сільгоспзаготівлі. І своїм свідченням врятував дядька Давида від неминучої смерті.

А ось інший документ. Виписка з протоколу № 19 засідання парткомісії при Головному партійному управлінні Радянської Армії та Військово-Морського флоту від 15.11.1989 року. З грифом «таємно» її надіслано в Ленінградський райком Компартії України м.Львова, аби син дізнався про батькову долю. На руки документа не видали, тільки ознайомили під розписку. Добре, хоч дозволили переписати... 

Батьків виступ в с.Віхове на захист селян від голодомору потяг за собою звичний ланцюжок: донос на батька в органи НКВС, звідти - їхніми каналами до партійних органів Червоної Армії, потім - на засідання первинного партосередку (4 лютого 1933 року), і, нарешті, виключення з лав ВКП(б) і його затвердження парткомісією при політуправлінні Приволзького військового округу 22 квітня 1933 року... Людина вже була з тавром, але ще на волі. І служила далі в армії. Адже витрачено кошти на вишкіл, а молодшого командирського складу бракує... 1935 року батька перевели на Далекий Схід. Того ж року народився син Едуард, а 1937 року народився і я. За контрреволюційну діяльність серед військовослужбовців батька за-арештовано».

...Устина Прокопівна, як тільки могла, підтримувала чоловіка і його долю пропустила крізь все своє життя. «Ворог народу», - ось таке друге ймення дали офіцеру Червоної Армії Л.М.Даниленку. З ним до табору могли відправити і його родину - дружину з малолітніми дітьми: дружину арештувати, а дітей віддати в дитячий будинок.

Та Господня рука відвела родину від цієї трагедії. Вночі після арешту Луки Мокійовича у воєнному містечку Бікін, де залишилася його сім`я, хтось подзвонив у кімнату, а потім передав у вікно Устині Прокопівні квиток на поїзд.

З великою тривогою за дітей і чоловіка вона місяць добирається до Харитона, рідного брата Луки, який проживав на Сумщині в селі Пушкарщина. А восени 1937 року Устина Прокопівна їде на рідну Вітебщину до брата Максима, де влаштовується на одній із фабрик, аби прогодувати дітей. Серце обкипало кров`ю за Луку, який в цей час зазнавав тяжких знущань у хабаровській в`язниці.

ОРДЕР № 14. КРИМІНАЛЬНА СПРАВА № П-6224

Пройшли десятки літ з тих трагічних часів. По краплиночці збирав правду про батька всі роки його молодший син Юрій, якому було тільки 10 днів від роду, коли батька арештували. Які ж саме злочини вчинив його батько? На столі цілі копи копій протоколів допитів Л.М.Даниленка, анкети арештованого, протоколи обшуку, постанови УДБ НКВС, звинувачувальні висновки, вирок. Читаєш і просто не усвідомлюєш, як можна за відсутністю складу злочину піддавати нелюдським тортурам живу душу і тіло, позбавляти життя, лишаючи сиротами дітей, що тільки-тільки з`явилися на світ? Як можна брудом брехні і наклепу замазувати очі правді, яка, скільки б літ не пройшло, восторжествує. Правда невмируща! Розстріляли Л.М.Даниленка всупереч всім канонам кримінального права, в день оголошення вироку.

4 вересня 1993 року в часописі «За вільну Україну» Ю.Л.Даниленко розповідає про трагедію батька в 1938 році в публікації «Був батько і... залишився акт». Як дорогу реліквію зберігає Юрій Лукич лист від заступника Голови Служби безпеки України, начальника УСБУ по Львівській області нині генерал-лейтенента Василя Горбатюка, в якому він розповів правду про батька Луку Мокійовича, незламну жертву ГУЛАГу, на  пам`ять його нащадкам. Варто навести цього листа з деякими скороченнями. 

«Трагедія офіцера Луки Мокійовича Даниленка розпочалася в 1933 році. Він був свідком тяжкого життя селян на Україні і відверто говорив про те з колегами по службі. Але в державі, котра будувала «світле майбутнє», не було місця для гострих проблем та осіб, які насмілилися б поставити під сумнів правильність курсу, оголошеного партією. До Луки Даниленка, як рядового члена ВКП(б), виникли претензії. Його почали «проробляти» в райкомівських кабінетах. А він знову порушив «правила гри»: кинув партквиток на стіл, відмовившись бути членом партії, котра не бажала визнавати власних помилок.

«Систематично проводив серед військовослужбовців контрреволюційну правотроцькістську агітацію, доводячи, що «в колгоспи загнали всіх під примусом, а тепер колгоспники голодують», «всі заарештовані і вислані, котрих зараз мільйони, схаменуться і повстануть, і тоді пощади не буде нікому», зводив наклепи на рішення пленуму ЦК ВКП(б) - «говоримо про досягнення, про розширення посівної площі, а ціни на хліб підвищуються і на Україні голодують». Ось як виглядали в той час правоопортуністичні висловлювання, яких тоталітарний режим не вибачив офіцерові Червоної Армії. 

Командар батареї 35 артилерійського полку  35 стрілецької дивізії лейтенант Лука Даниленко був заарештований 31 липня 1937 року і лише через 9 місяців - 8 травня 1938 року з`явився власноручно написаний ним документ, в якому він визнав себе винним в тому, що був «учасником правотроцькістської контрреволюційної організації» та назвав ще ряд «контрреволюціонерів» - спільників. Ваш батько, Лука Даниленко, був без сумніву порядною, чесною і мужньою людиною. Далеко не кожному дано було витримати 9 місяців знущань від дня арешту до дня, коли «контрреволюціонера-троцькіста» Луку Даниленка врешті-решт зламали як особистість і змусили написати покаянну заяву.

Сценарій подальших подій був простий, відпрацьований до автоматизму на мільйонах жертв. Все слідство було проведене в рекордно короткі строки - за 2 тижні. 14 днів від моменту визнання вини до оголошення вироку. Останнє речення в тексті вироку звучить як заперечення здоровому глуздові: «Приговор окончательный и на основании постановления ЦИК СССР от 1-го декабря 1934 года подлежит немедленному исполнению».

Наступний документ - довідка під грифом «таємно» - засвідчує, що вирок про розстріл Даниленка Л.М. виконано в м.Хабаровську 22 травня 1938 року».

Чи розуміли судді, що віддають на кару смерті офіцера, який був більшим патріотом держави, ніж всі вони, разом узяті, патріотом не режиму, а держави в істинному розумінні цього слова. Лука Даниленко був заарештований в суботу, розстріляний в неділю. Репресивний апарат працював без вихідних.

В 1959 році Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР своєю ухвалою відмінила вирок від 22 травня 1938 року і припинила справу за відсутністю складу злочину. А після реабілітації з`ясувалося, що співробітники НКВС, які заарештували Луку Даниленка, як кажуть, під шумок пограбували «ворога народу», прихопивши з собою під час обшуку мисливську двостволку. І не тільки рушницю. Злакомилися навіть на кожух і шинель.

Ваш батько заплатив найдорожчою ціною за право залишитися таким назавжди, що для будь-якої армії було б за честь мати таких офіцерів. 

«Громадянам СРСР гарантується недоторканість особи. Ніколи не можна арештовувати інакше, як по постанові суду або санкції прокурора» (стаття 127 сталінської Конституції).

Приводом для арешту Л.М.Даниленка став ордер № 14, виданий сержанту управління держбезпеки по Далекому Сходу від 31 липня 1937 року Кузнецову. В ньому жодної причини чи підстави на арешт. Зате в примітці читаємо: «Всі посадові особи і громадяни зобов`язані надавати названому співробітникові обов`язкову допомогу». Кругла печатка. Капітан держбезпеки. Підпис.

Який цинізм! Після арешту більше ніхто з рідних Луку  не бачив.

«Розгляд справ у всіх судах СРСР відкритий, оскільки  законом не передбачені винятки із забезпеченням звинуваченому права на захист» ( стаття 3 сталінської Конституції).

В день 31 липня 1937 року, коли Луку Даниленка арештували, був проведений перший допит нашого земляка помічником оперативного уповноваженого особливого відділу 35 стрілецької дивізії Батурським. Невже це злочин, коли офіцер Червоної Армії не зміг спокійно дивитися на те, що у його рідному селі голодують селяни, що голод впроваджується штучно?

ДИВЛЯЧИСЬ ПРАВДІ В ОЧІ

«...Должен чистосердечно признаться еще в том, что я болезненно переживал продзатруднения в некоторых колхозах, считал огульно виноватыми за это руководителей колхозов и районов. Будучи летом и осенью 1932 года по службе и отпуске в колхозах, у меня складывалось представление об отсутствии хлеба и голодовании колхозников, о чем по приезде в часть я говорил некоторым командирам из числа своих знакомых, когда они меня опрашивали о положении в деревне... У меня сложилось впечатление о том, что цифры о посевных площадях в колхозах являются дутыми, так как я считал, что колхозы не получают того урожая, который, скажем, мог бы я получить, если бы производил посев. Колхозы на этом куске земли собирали 5 копен хлеба, а если бы я его обработал, то мог бы собрать 20 копен...» (Свідчення Л.М.Даниленка на допиті від 31 липня 1937 року).

Як проглядається із свідчень арештованого Л.М.Даниленка в наступних протоколах допитів, голодомор селян найбільше болів молодому офіцеру і він про це відкрито зізнавався на допитах.

Із протоколу допиту звинуваченого Л.М.Даниленка від 9 серпня 1937 року. 

Вопрос: «В чем выражалась проводимая вами антисоветская агитация?».

Ответ: «Моя антисоветская агитация выражалась в следующем. ...Я говорил: «На Украине жить тяжело, хлеба нет, люди едят какую-то смесь, некоторые из-за нестатка хлеба с голоду пухнут. Кто не выполнил план хлебозаготовок, того арестовывают». В столовой среди командиров я говорил: «Я потерял всю свою родню, все свое потомство, все вымерли от голода...».

...Основное, что послужило стать на путь антисоветской агитации - это то обстоятельство, что будучи в отпуске 1932 года на Украине, где мне пришлось достаточно ознакомиться с положением в колхозах и жизни колхозников, я пришел к выводу, что в результате неправильного руководства колхозами на местах и в районах колхозы не рентабельны. Труд в колхозах не производителен, обработка земли плохая, в результате частые недороды, неурожаи...».

Свідчення про голод на селі проходить червоною ниткою через всі протоколи допитів. І хто пережив ті страшні 32-33 роки, хто бачив голодну смерть рідних і сам вижив дякуючи Богу, той скаже: «Хай таке більше не повториться». Хочеться навести ще ряд свідчень на допиті від 2 вересня 1937 року. «...В период обсуждения решения Пленума ЦК ВКП(б)... у меня сложилось мнение, что в области сельского хозяйства эти успехи приувеличены,... говорим об достижениях, посевную площадь расширили, урожай хорош, а нормы хлеба рабочим сбавили, цены повышаются, на Украине голодают...».

Вопрос: «Следствием установлено, что вы клеветнически истолковывали решение 17-го съезда ВКП(б), клеветали на вождя партии тов.Сталина.

Ответ: «У меня сложилось мнение, что все решения съезда зависят от Сталина. Все выступавшие делегаты говорят об одном и том же, что и Сталин. На этой почве я говорил: «Все докладчики крутятся вокруг доклада Сталина и боятся в сторону куда-то зайти, а поэтому и получился съезд с единым мнением...».

На запитання про контрреволюційну агітацію в Червоній Армії відповідь була такою: «...народ у нас очень неустойчив из-за голодовки, ведь только два-три месяца, как дали достаточно хлеба, да и то дорого, так что воевать с голодным народом нельзя. Если будет война, то мы в этой войне не выиграем, так как народ сейчас слишком озлоблен и наш тыл во время войны будет не крепким,... у рабочих начали отнимать хлебные карточки, а заработная плата маленькая...».

«...Долгое непродвижение меня по службе породило до некоторой степени демобилизационные настроения. Я говорил: «Из партии исключили, теперь осталось как-бы из армии уйти. Понаслушался этой политики о пятилетках да о посевных так, что можна с ума сойти. И когда сойдешь, то хлеба паек отнимут, не то, чтобы помочь чем-нибудь...».

Вопрос: «Какой характер носил ваш разговор среди военно-служащих вашего полка на ДВК по вопросу заключенных, строивших железную дорогу?»

Ответ: «Я говорил: «Все арестованные и выселенные, которых сейчас миллионы, в одно время одумаются, восстанут и тогда держись, пощады не будет никому».

Вопрос: «Следствием установлено, что вы взяли под сомнение выявленных врагов народа, в частности банду Тухачевского, проводили в этом направлении агитацию?»

Ответ: «В момент объявления приказа наркома обороны о банде Тухачевского, Як... и других, а также самоубийство Гамарина, арест на востоке Калмыкова, Санчурского - все это создало у меня впечатление о том, что я не помню, чтобы эти люди в прошлом колебались. Почему же они как враги народа так долго работали над разоблаченными? Я пришел к такому выводу, что сейчас вообще никому верить нельзя. Что же касается того, что я вел агитацию в защиту врагов народа, я это отрицаю».

Вопрос: «Следствие установило, что вы проводили занятия с бойцами по учебнику врага народа Тухачевского?»

Ответ: «Нет, я это отрицаю так, как я с красноармейцами занятия по учебнику Тухачевского не проводил. Был случай, накануне проверки начсостава нашего полка я взял в библиотеке курс стрельбы, утвержденный Тухачевским, и по этому курсу подготавливался. На самой стрельбе, увидев у меня этот учебник, мне предложили его уничтожить и больше им не пользоваться, что мной и было сделано».

Як бачимо, відповіді чіткі, думки і заперечення ясні. Молодий офіцер навіть прагне захистити маршала Тухачевського.

 ІСТИНА ДОРОЖЧА 

ПАРТІЙНОГО КВИТКА 

Офіцер Червоної Армії Лука Даниленко не дорожив партійним квитком ради правди, яка відкривала йому очі на дійсність як на військовій службі, так і в житті села. І це було теж злочином. «Я демонстративно заявил о выходе из рядов ВКП(б) и тут же отдал партдокументы, оставаясь на прежних позициях (із протоколу допиту від 8 серпня 1937 року).

Це було через місяць-два після арешту. Попереду ще багато довгих місяців зневаги і тортур. Тут, у в`язниці, Л.М.Даниленко довідувався, що десятки людей, яких вважали совістю народу, оголошувались його ворогами, шпигунами іноземних розвідок.

Після довгих знущань над 33-річним Лукою Даниленком 8 травня 1938 року з`явилася заява звинуваченого, в якій той «...осознал бессмысленность запирательства и будучи в достаточной степени изоблечен следствием в контрреволюционной деятельности...» визнав себе винним...

9 травня 1938 року з`являється постанова, в якій Л.М.Даниленко звинувачується, як учасник військово-троцькістської змови в Окремій Червонопрапорній Далекосхідній Армії. 10 травня в аналогічній постанові вирішено слідчу справу № 13023 об`єднати з справою № 11954, матеріали в яких підтверджують контрреволюційну діяльність вже колишнього лейтенанта Даниленка Л.М.

Через 8 днів звинувачувальний висновок в злочинах, передбачених статтями 58-1б, 58-7, 58-8 та 58-11 УК РРФСР на трьох аркушах затверджують заступник начальника УНКВС, майор держбезпеки Осинін та помічник головного військового прокурора РСУА бригадвоєнюрист Калугін.

21 травня відбулося підготовче засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Його весь зміст передано на одному аркуші. «Дело заслушать в закрытом судебном заседании и без участия сторон обвинения и защиты и без вызова свидетелей».

                                 давай особу, статтю підшиємо

Того ж дня Л.М.Даниленко отримав копію звинувачувального висновку, про що свідчить його розписка в справі. Цікавий той факт, що бланк розписки виготовлено в друкарні, на якій залишились її вихідні дані ТИП.НКО6210-37. Видрукуваний він ще в минулому 1937 році. В заготовлений текст вписувалося лише прізвище, ім`я та по батькові засудженого. Механізм нищення був спланований: давай особу, статтю підшиємо.

22 травня 1938 року о 20 год. 20 хв. виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР винесла вирок: «Позбавити військового звання лейтенанта і присудити до вищої міри покарання - розстрілу, з конфіскацією майна. Вирок остаточний і на підставі постанови ЦВК СРСР від 01.12.1934 р. підлягає негайному виконанню. Виконаний 22.05.1938 р. у м.Хабаровськ».

РЕАБІЛІТОВАНИЙ ПОСМЕРТНО

Устину Прокопівну та її двох синочків Едурда і Юрія прийняла сім`я Харитона Мокійовича Даниленка з Пушкарщини. Так і жили в страхові, чекаючи на найгірше. Адже органи НКВС робили свою чорну справу і на Недригайлівщині. Вони стояли над партією, над народом. Минали дні, місяці, роки. Зажевріла було надія у дружини та брата на повернення Луки. Адже від нього і про нього не було ні добрих, ні лихих вістей.

А невдовзі українську землю почали топтати гітлерівські супостати. Восени 1941 року непроханими гостями забрьохалися вони й до Пушкарщини, стали встановлювати свої порядки, приймаючи до себе на службу різних посіпак. Невідомо з якої причини у жовтні прийшли з обшуком до садиби Х.М.Даниленка. У валізі Устини знайшли деякі документи Луки, статут ВКП(б), його фото у формі офіцера Червоної Армії. Цього було досить, аби чотирирічного Юру (Едик був на Вітебщині у брата Устини) і згорьовану жінку вивести на подвір`я і поставити під хлівом на розстріл. Ще мить і німецькі вояки, клацнувши затворами гвинтівок, приготувалися дати залп по Устині Прокопівні та її маленькому синові.

За лічені секунди до трагедії невідомо звідки на подвір`ї Харитона з`явився старший німецький офіцер і відмінив команду розстрілу. Хтось із селян-пушкарців встиг повідомити йому, що чоловік тієї жінки вже розстріляний радянською владою. Про цей факт розповіли Микола Макарович Кириченко, 1922 року народження, та 75-річна Галина Сидорівна Слиш з c.Віхове.

Завершилася війна. Виросли діти. Лише в 1959 році вони дізналися про батькову долю. На львівську адресу, де раніше мешкала У.П.Даниленко, надійшов лист з Військової Колегії Верховного Суду Союзу РСР. В довідці, а також висновку (на двох аркушах) військового прокурора після перевірки і розгляду архівно-слідчої справи № 957888 по звинуваченню Л.М.Даниленка визнано, що Лука Мокійович був засуджений безпідставно. Керуючись ст.378 УПК РСФРР, вирок від 22 травня 1938 року відмінено і справу призупинено за відсутністю складу злочину. Правда перемогла. На жаль, із запізненням.

67 років минуло від того зловісного дня - 22 травня 1938 року, коли наш земляк Л.М.Даниленко загинув за правду, ставши невинною жертвою сталінських репресій. Але й понині його сину Юрію Лукичу не дали права ознайомитися з другим томом справи його батька на 31 сторінці доносів і наклепів, що знаходиться в Сумському управлінні СБУ.

Його ж син, будучи головою Шевченківського братства України, провів у 1991 році відому  подію - похід слави Кобзаря, що увійшов у історію за тоталітарних більшовицьких часів, як похід-реквієм «Останнім шляхом Кобзаря», який завершився в Каневі після 14-денного переходу з Петербурга через Москву - Серпухів-Тулу, через Глухів-Кролевець-Борзну-Ніжин-Київ-Канів.

Цей 2000-кілометровий шлях подолали українці з 8 по 22 травня 1991 року, як 130 років тому поверталося з домовиною тіло Тараса з Петербурга до Канева. Тільки тепер, 22 травня 1991 року, на могилі Тараса виник нечуваний протест проти сил тоталіризму та силами нової  демократичної України, що народжувалася. Це була відповідь сина тій владі, що знущалася над його батьком і українським народом. Процес пошуку правди продовжується.

ПАМ`ЯТЬ

- І понині я по крихітці збираю свідчення про батька Л.М.Даниленка, - говорить його син Юрій Лукич. - Я часто замислююсь: може, той шматок хліба, який він зберіг для селян, вберіг когось із тих, хто його потім засудив і засуджує досі. Земляки, народ, Україна і молоде її покоління повинні пам`ятати тих, хто на повен зріст піднявся проти несправедливості, проти геноциду людського мору голодом, хто відав своє життя ради правди на землі.